З 22 вересня 2001 року, з дня 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.
Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».
Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.
Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.
Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.
Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.
До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.
У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).
У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.
У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.
У Миколаєві підпільна антифашистська група «Миколаївський центр» під керівництвом Віктора Лягіна здійснила ряд великих диверсій, які заподіяли німецьким окупантам великої шкоди в живій силі і техніці (знищила аеродром, нафтобазу, склади, обладнання заводів, морські судна), добувала і передавала в Центр цінну розвідувальну інформацію про супротивника.
Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.
Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.
Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.
З метою гідного вшанування пам 'яті партизан, які віддали своє життя заради вільного майбутнього своєї держави, у Лозівському НВК учителем історії Соболь О.Г. було проведено загальношкільну лінійку "Пам'ятаймо подвиг партизанів", організовано куточок пам'яті, проведено конкурс малюнків серед учні в початкових класів. \
День пам’яті жертв фашизму - це День пам’яті десятків мільйонів людей, які загинули в результаті гігантського, нелюдського експерименту. Це мільйони солдатів, яких фашистські лідери зіштовхнули один з одним, але ще більше - мирних жителів, які гинули під бомбами, від хвороб і від голоду. Немає такої країни, яка б виграла від правління нацистів, немає такої нації, яка б збагатилася матеріально або духовно в результаті їх володарювання. Найстрашніша ідеологія - та, яка робить людину винуватою від народження тільки за кров, яка тече в її жилах. Ідеологія нацизму принесла руйнування як тим, хто її вигодував, так і тим, хто їй протистояв. Величезну нацистську машину вдалося зупинити і зруйнувати. Солдати різних національностей билися пліч-о-пліч і перемогли. З 1962 року було прийнято вважати кожну другу неділю вересня Міжнародним днем пам’яті жертв фашизму. Цей день був визначений саме у вересні, тому що на цей місяць припадає дві пов’язані з Другою світовою війною дати - день її початку і її повного завершення. Це стало однією з причин встановлення дня жалоби на вересневу неділю. Міжнародний день пам’яті в кожній країні, яка прийняла участь у Другій світовій війні, відзначається не тільки скасуванням розважальних заходів, урочистостей, що випадають на цю дату, але і відвідуванням пам’ятників, меморіалів, кладовищ (у багатьох країнах у цей день прийнято доглядати за безіменними, покинутими могилами). У 2018 році День пам’яті жертв фашизму припав на 9 вересня.
Хвилина мовчання в цей день
— усього лише мала частина нашого вселенського «спасибі» усім тим, хто так і не
дожив до переможних криків і сліз радості…
З метою вшанування пам’яті мільйонів
військових, полеглих у боях під час Другої світової війни, та мирних жителів
багатьох країн і національностей, які загинули внаслідок бойових дій, в
окупації, на примусових роботах у Німеччині, у концтаборах та інших місцях
примусового тримання від хвороб і голоду, у Лозівському НВК було проведено наступні заходи: загальношкільна лінійка «Зоряний вінок пам’яті», виставка літератури “Ніколи знову”, конкурс малюнків серед учнів 2-5 класів "Червоні маки", конкурс стіннівок серед учнів 6-8 класів “Ні – фашизму!”
У зв’язку з 85-річницею пам’яті жертв Голодомору, з метою гідного вшанування закатованих українців та донесення до широкої аудиторії, передусім учнівської молоді, об’єктивної інформації про трагічні події української історії, у Лозівському НВК протягом квітня-травня 2018 року було проведено загальношкільну лінійку «Трагічні події Голодомору 1932 – 1933 років в житті українського
народу», з учнями 5-9 класів класні керівники провели виховну годину на тему «Жертви голодоморів та політичних репресій», учителем історії Соболь О.Г. була організована виставка
«Всім безневинно полеглим», з учнями 7-9 класів було переглянуто фільм “Голодомор 1932-1933 років”.
10 цікавих фактів про Голодомор 1932-1933 років
За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не уточнюється.
1. Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
При цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української нації" - це "класичний приклад геноциду".
У 2010 році президент України Віктор Янукович, виступаючи у Стасбурзі в ПАРЄ, заявив, що "визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо". За його словами, це була спільна трагедія держав, що входили до складу СРСР.
Такої ж думки дотримується і російський уряд.
Голодомор визнали геноцидом українців 23 держави: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі, а також Ватикан як окрема держава.
Однак слова "геноцид" немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.
У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти народу України та людяності". Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.
Як показує дослідження Київського міжнародного інституту соціології, станом на листопад 2007 року майже дві третини опитаних українців підтримували визнання Голодомору актом геноциду українського народу.
Проти цього висловилися 22% опитаних.
2. Кількість жертв
Копирайт изображенияPRESIDENT.GOV.UAImage captionОголошення на околицях Харкова, 1933р.
Ще один камінь спотикання серед дослідників проблеми – кількість жертв Голодомору.
Це число вираховують, порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем смертності.
Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн.
Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн.
За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн.
У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число 3,9 млн.
"Президент Віктор Ющенко зробив своїй країні ведмежу послугу, заявивши про 10 мільйонів смертей і втричі завищивши кількість убитих українців", - написав американський історик Тімоті Снайдер.
З тим, що дані екс-президента перебільшені, погодилися Стівен Дж. Віткрофт, Станіслав Кульчицький, Людмила Гриневич та інші дослідники цієї теми.
Серед дослідників також немає єдиної думки щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр. Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями.
За підрахунками Снайдера, серед мільйона жертв на території Російської РСР близько 200 000 були етнічними українцями.
У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.
Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
"Вивчаючи дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.
4. Де не було Голодомору?
За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.
Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.
5. Дюранті і перша згадка в пресі
Копирайт изображенияPRESIDENT.GOV.UAImage captionВимерле від голоду село на Харківщині, 1933 р.
Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.
Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.
Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа спробував заперечити кореспондент "Нью-Йорк Таймс" у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".
Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.
Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв’ю в Йосипа Сталіна та отримав Пуліцерівську премію за свою діяльність. В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пуліцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.
6. Офіційне визнання
Саме слово "Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод.
Із вуст партійного високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.
Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів".
За словами Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стала бібліотечним раритетом.
У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
7. Натуральні штрафи
Копирайт изображенияMEMORIALHOLODOMORS.ORG.UAImage captionТрудівник колгоспу з села Ольшана Харківської області, комсомолець Гончаренко охороняє насіннєві і страхові фонди, 1933р.
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.
Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.
Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".
87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.
У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".
На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
8. Закон "про п’ять колосків"
Копирайт изображенияMEMORIALHOLODOMORS.ORG.UAImage captionКомсомолець Іван Дибенко стереже колгоспний урожай. Полтавщина, 1932р.
У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.
9. Чорні дошки
Image captionСимволічні "чорні дошки" з назвами сіл - частина Меморіалу пам'яті жертв голодоморів у Києві
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.
Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.
Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.
За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
8 вересня Донбас відзначає світлу дату – День визволення від німецько-фашистської окупації. У цей день ми згадуємо трагічні події минулої війни, історію окупації та історію визволення, наші втрати…
Процес визволення Донбасу був тривалим. Поразка німецьких військ під Сталінградом, що мала наслідком докорінну зміну обстановки на південному фланзі радянсько-німецького фронту, створила передумови для наступу радянських військ та визволення Донбасу. 18 грудня 1942 року військами Південно-Західного фронту було визволено перші населенні пункти на території Донбасу і, водночас, України. Яскравим свідченням гостроти та кровопролиття боїв є те, що лише в боях за Мілове Ворошиловградської області – перший визволений районний центр України – загинуло 1066 радянських солдатів. У ході зимових боїв 1942/43 років було визволено більшу частину Ворошиловградської та частину Сталінської області. Проте, підтягнувши резерви з інших ділянок радянсько-німецького фронту, скориставшись знекровленістю частин Червоної Армії, розтягнутістю комунікацій, прорахунками командування протягом кінця лютого – березня 1943 року вермахту вдалося повернути контроль над частиною раніше визволеної території Донбасу.
Незважаючи на запеклий опір ворога і важкі власні втрати, наступ радянських військ тривав: 5 вересня було визволено Горлівку, 8 вересня 1943 р. – головне місто Донбасу – м. Сталіно, 10 вересня – Маріуполь. 14 вересня було визволено останні населені пункти на території Сталінської області, бойові дії було перенесено на територію Запорізької та Дніпропетровської областей.У липні 1943 року війська Південного та Південно-Західного фронту в кровопролитних боях на Міусі та Сіверському Донці створили передумови для подальшої операції з метою остаточного визволення Донбасу. Донбаська наступальна операція, що здійснювалася силами Південного та Південно-Західного фронтів, почалась 13 серпня 1943 року. Особливим кровопролиттям характеризувалися бої на ріці Міус, де було створено потужну систему оборонних споруд під назвою «Міус-фронт», за висоту 277,9 (Савур-Могила), на Сіверському Донці.
Серпень-вересень 1943 року став часом остаточного визволення Донбасу – події, яка в пам’яті воєнного покоління закарбувалася і донині залишається як одна з найбільш значущих у житті. Жертвами нацистської окупації стали сотні тисяч наших земляків. Згідно з даними «Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників…» людські втрати регіону під час окупації оцінювалися наступними цифрами – 279 тис. загиблих громадян на території Сталінської області, понад 100 тис. загиблих громадян на території Ворошиловградської області.
Дорогою ціною було куплене і визволення. Радянські війська зазнали величезних втрат під час оборони та визволення Донбасу. Згідно зі зробленими підрахунками втрати Червоної Армії з 8 жовтня 1941 по 14 вересня 1943 рр. лише на території Сталінської області склали не менш 340 тис. осіб, серед яких понад 60 тис. загиблих та до 85 тис. тих, хто пропав безвісті. Значними були і втрати радянських партизанів та підпільників Донбасу.
Пам’ятаймо їх – тих, хто боровся проти нацизму, тих, хто приніс визволення нашому краю, тих, хто визволяв Україну… Живих і мертвих…
З метою вшанування пам'яті воїнів, які загинули у ІІ Світовій війні, під час визволення нашого регіону, з учнями Лозівського НВК учителем історії Соболь О.Г. було проведено лінійку-реквієм та організоно покладання квітів до пам'ятника загиблим воїнам.
До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.
У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.
Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.
